“З чорних пакетів на ноги тече кр0в”: капеланка з Луцька привезла з передової понад сотню тіл військових

Одного разу разом із тілом мені віддали пакет під номером 924. У ньому лежав дитячий малюнок з підписом «Тату, ми тебе любимо і чекаємо з перемогою вдома». Після цього я довго плакала, серце рвалося на шматки.
Щоразу потрібно переживати ці надважкі емоції. А сердечко й так пустує…

До війни пані Тетяна  розвивала власний туристичний бізнес та мріяла побудувати просторий і затишний дім. З початком повномасштабної війни білим рефрижератором жінка везе на передову продукти і речі для військових, назад вивозить тіла загиблих.

Військова капеланка повернула додому понад сотню тіл полеглих Героїв. Втім сама вона рахувати їх не любить: «Бо це мої хлопчики, а не бублики».

Перша поїздка і перше бойове хрещення з місією «Вантаж 200» були по тіло цивільного. На третій день повномасштабного вторгнення у Харкові від коронавірусу помер батько моєї близької подруги. Лікарня, морг, а також навколишні будинки були під постійними обстрілами, тому до нього не могли дістатися. Так тіло цього чоловіка чекало на поховання 28 днів.

Я вирішила їхати по загиблого. Взяла чорний катафалк із нашої ритуальної агенції й рушила. Він був навіть без холодильника. Тоді це було реально, бо було холодно. Далі довелося придбати рефрижератор, я розуміла – з приходом весни і підвищенням температури без нього не обійтися. Рефрижератор мені пригнала з-за кордону подруга. Ми одночасно допомогли одна одній: я забрала тіло її тата з Харкова, а вона, тим часом, пригнала мені авто. Поки я їхала до Харкова, вона – в Нідерланди по автомобіль.

Рефрижератор я купила за свої гроші. На той час він коштував 6 500 євро, не враховуючи ремонту та розмитнення. Це були гроші, відкладені на будівництво мого будинку.

Привезли ми тіло батька подруги, поховали. Через деякий час телефонують мені з військкомату і кажуть, що треба поїхати до Львова й забрати загиблого бійця, який підірвався у танку під Лисичанськом. Обережно поцікавилися, чи можу я це зробити безплатно. Звідки мій номер у них, досі не знаю.

Я відповіла: «Звичайно, поїду, тим паче, якщо це військовий».

Коли привожу чергове тіло загиблого, родичі, бідолахи, світу Божого не бачать від горя. Які там речі? Та й зазвичай тих речей нема. Якщо десь є якась обручка, іконка, дитяча картинка, паспорт чи військовий квиток – це дуже добре.
Одного разу разом із тілом мені віддали пакет під номером 924. У ньому лежав дитячий малюнок з підписом «Тату, ми тебе любимо і чекаємо з перемогою вдома». Після цього я довго плакала, серце рвалося на шматки.

Щоразу потрібно переживати ці надважкі емоції. А сердечко й так пустує…Що для мене найважче? Щоразу ставлю собі це питання. І щоразу можна відповідати по-іншому. Але важко все! Від моменту, коли забираєш тіло, і до того, коли привозиш, віддаєш тіло, відкриваєш домовину і тобі мати дивиться в очі й очима запитує: «Чому саме він такий?» А я не знаю, що відповісти, і опускаю очі.

Не раз мені самотужки доводилося вантажити тіла в рефрижератор. Не раз із тих мішків текла кров на ноги, на кросівки. І я взувала ті кросівки й далі їхала. Не викидати ж їх і не їхати босоніж. Отак і приїжджаю додому в закривавлених кросівках.Я вірю у перемогу. Вона буде дуже скоро. Після оголошення про перемогу України буду кричати до небес. Я не знаю, з радості, з істерики, але точно буду репетувати. Дуже хочеться обійняти всіх тих, до кого я туди їжджу. Дуже багато є тих хлопчиків, які зараз страждають там, на передку…

Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

“З чорних пакетів на ноги тече кр0в”: капеланка з Луцька привезла з передової понад сотню тіл військових
Моя ванная всегда блестит так, что видно отражение. Несложный способ, который за 5 минут отмоет даже самую грязную ванную